Неділя 25 після П’ятидесятниці. Притча про милосердного самарянина

В ім'я Отця і Сина та Святого Духа. Якийсь законник приступив до Господа Ісуса Христа, питаючи Його: «Що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?» Спаситель запитує його: "А ти як розумієш?" Законник відповідає: «Написано: полюби Бога свого всім серцем твоїм, всією душею твоєю та ближнього свого, як самого себе». «Правильно, – каже Господь. — Це твори і будеш живий». «А хто є мій ближній?» — запитує законник.

І Господь розповідає притчу, яку ми багато разів чули і добре знаємо, — притчу про милосердного самарянина.

Чоловік якийсь ішов від Єрусалиму до Єрихону, потрапив до рук розбійників. Вони його побили, пограбували та кинули вмирати біля дороги. І ось послідовно проходили троє людей, двоє з них — служителі старозавітної Церкви. Першим йшов старозавітний священик. Ймовірно, він йшов наповнений благодаттю після тижневої черги служіння у старозавітному храмі. І, можливо, він, побачивши цього вмираючого, подумав, що він уже мертвий. А згідно із старозавітним законом, якщо людина торкнулася мертвого, то тиждень є нечистою. У старозавітні часи унаслідок контакту з трупом людина підпадала під найсуворішу форму ритуального осквернення. І ця нечистота тривала мінімум сім днів й вимагала певних очисних ритуалів, включно з попелом червоної телиці та зрошенням водою очищення. І відповідно священик подумав: «Якщо я торкнуся, втрачу всю ту благодать, яку придбав на службі». І навіть не глянув, а пішов собі далі.

Буває так, що нібито вимоги зовнішнього прояву нашої віри суперечать вимогам любові до ближнього. І як ми повинні чинити у такому разі? Ми знаємо, що Бог є любов, і якщо ми прагнемо йти до Нього, то повинні в першу чергу шукати любові, ми повинні вчитися любити Бога і любити ближнього. І це, власне, головне в нашій вірі. Все інше, що ми здійснюємо, – молитви, піст та інше – це засоби досягнення головної мети – навчитися любити Бога та навчитися любити ближнього свого.

Приклади такої любові, яка іноді входить у суперечність із зовнішнім постановами віри, дають нам житія святих отців. Багато випадків ми можемо згадати з досвіду Церкви, коли преподобні, прийшовши під час посту в дім бідної людини, яка викладала скоромне на стіл, — те, що мала. І преподобні їли те, що їм пропонували, з вдячністю та з любові до людини, яка їх частувала. Іноді буває так, що ми молимося, але до нас звертаються за допомогою, або ми йдемо на молитву і необхідно звернути з дороги для того, щоб зробити те, про що нас просять. Ми повинні розуміти, що справа молитви є нашим зверненням до Бога, а коли той, хто в біді просить в нас допомоги, — це звернення Бога до нас. І, звісно, ми повинні спершу зробити те, до чого закликає нас Господь через тих, хто впав в біду, а потім вже можемо займатися своїми справами. Але, звичайно, все має бути з розумом і міркуванням. В інших випадках правила посту та молитви повинні бути непорушними та обов'язковими.

Ось ішла друга людина — левіт, прислужник храму, який допомагав за богослужінням священикові. Він виявив більше уваги до пораненого, ніж священик: підійшов, подивився. Але теж пішов далі. Мабуть, він подумав: «У мене немає можливості допомогти цій людині. Немає в мене осла, на якого я міг би покласти хворого, немає в мене з собою ні вина, ні оливи, які міг би возлити на його рани. Що я можу зробити? Тут дорога, люди ходять туди-сюди. Хтось нехай допоможе». Виявивши таку нерішучість у творенні доброї справи, левіт пішов далі.

Чи не цими думками нас спокушує диявол, коли ми маємо зробити добру справу? «У мене немає можливості, я не маю часу, вміння... Загалом є інші люди, які не залишать у біді людини». Може бути ми і розуміємо, що нам не під силу зробити добру справу, але «дорогу здолає той, хто йде». Тому, хто намагається робити справи, які може робити, виходячи з принципів нашої віри, тому допомагає Господь. Прекрасний принцип: «роби що маєш і будь що буде». Як багато ми втрачаємо для свого життя і спасіння своєї душі через нерішучість у творенні добра.

І тільки самарянин (за поняттями того часу — напівязичник) підійшов, вилив на рани цієї нещасної людини олію та вино. Потім поклав його на свого осла і привіз до готелю. Здавалося б, він уже все зробив, що міг і мав — передав пораненого до рук власника готелю. Але ні: самарянин робить більше – дає гроші на утримання цього хворого. І ще каже власнику готелю: «Якщо ти більше витратиш, ніж я тобі залишив, я, коли повертатимуся, віддам тобі те, що ти витратив».

В цій притчі розкривається вся суть християнства. Тут Сам Христос. І святі отці кажуть, що цей самарянин прообразує собою Христа, Який прийшов до людства (поранена людина з притчі), людства пораненого розбійником (дияволом). Христос дав занепалому людству для зцілення Святі Таїнства (образ вина та оливи). Потім приніс пораненого в готель (образ Церкви Христової), віддав власнику готелю ( цебто священнослужителям) і обіцяв священнослужителям особливу нагороду (повернути їм усе, що служителі витратить на зцілення).

Ми з вами бачимо, що серед формальної законницької віри, нерішучості творити добро, самарянин виявив чудо милосердя, людяності та любові. І як Господь говорить нам зараз, так і на Страшному Суді Він скаже: «Те, що ви зробили своєму ближньому, те ви зробили Мені». Ми повинні це сьогодні почути і намагатися виявляти рішучість та любов у нашій вірі. Амінь.