Неділя 28 після П’ятидесятниці. Притча про званих на вечерю

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, брати і сестри, ми з вами чули притчу, яку розповів Господь наш Ісус Христос. Притча про званих на вечерю — ми читаємо її рік у рік.

Чоловік якийсь створив вечерю і наказав своїм слугам піти і покликати гідних — тих, хто за своїм походженням, покликанням був гідний скуштувати вечерю з цією людиною. Але ці люди почали відмовлятись. Один каже: «Я не можу прийти, бо купив землю, мені треба її подивитися». Інший: «Я купив п'ять пар волів, мені потрібно їх випробувати. Вибач, не можу прийти». Третій сказав: "Я одружився, теж не можу прийти". І тоді той чоловік із скорботою сказав своїм слугам: «Ідіть на вулиці, на перехрестя міст і покличте всіх каліків, кульгавих, нещасних, щоб прийшли на вечерю, яку я приготував». Слуги покликали, повернулися і сказали пану: Ще є місце. Він відповів: «Ідіть на дороги, огорожі, кличте всіх, кого зустрінете, щоб наповнився бенкет мій. Бо багато званих, але мало обраних».

Ця притча, звичайно ж, насамперед говорить про старозавітний богообраний єврейський народ, який опинився серед негідних, відкинув свого Спасителя і Месію. Але це не означає, що вона не стосується і нас із вами, брати та сестри. Тому що ми з вами — ось ці каліки, хворі й кульгаві, яких пішли звати слуги, щоб наповнився уготований від створення світу бенкет віри, бенкет вічності, де, звільнившись від тягаря гріха, людство буде разом з Богом у блаженстві, вічно насолоджуватись.

Але що ми бачимо? Найчастіше ми поводимося так само, як ті спочатку обрані Богом, бути разом з Ним. Іноді питаєш людину: «Чому Ви не йдете до храму?» І чуєш відповідь майже таку ж, як у цій притчі: «У мене дачна ділянка, у мене всього два вихідні, і я не можу прийти до храму, оскільки мені потрібно займатися своєю землею». Інший відповідає: «У мене така робота, що я щонеділі працюю, і субота у мене іноді теж робочий день. У мене бізнес, у мене своя справа…» — або щось інше людина відповідає. Інший каже: «У мене дружина чи чоловік, який мене не розуміє, не поділяє моїх духовних устремлінь. У мене сім'я, діти, якими треба займатись».

І справді, розумієш, що, хоч ми і покликані Богом вже в новозавітний час, і знаємо слова Господа: «Ось, стою біля дверей вашого серця і стукаю. І хто відкриє, до того ми ввійдемо з Отцем і вечерю в серці тієї людини створимо» (Об'явл. 3:20; Ін. 14:23), але ми часто, брати і сестри, відчиняємо двері тільки для того, щоб впустити Господа до передпокою серця свого. А настільки зайняті, займаємося своїми справами, що забуваємо про Високого Гостя. І коли людина не повертається до Бога, Великий Гість посидить-посидить, а потім встає і йде.

А іноді буває так, що ми навіть не маємо часу відчинити для Господа двері свого серця, і ми ніби у вікно, на ходу відповідаємо Богові на Його заклик до нас. А Господь стукає в серці багатьма скорботами чи навпаки благодатними відвідинами, чи проповіддю, умовляннями. Але ми не маємо часу, щоб відчинити двері свого серця і впустити в нього Бога.

Добре було б прочитати цю притчу тим, хто виправдовує свою відмову прийти на вечерю, на духовний бенкет віри тим, що в нього «Бог у душі», тому він не прийде на бенкет віри до Церкви. - Ніхто зі званих не скуштує вечері Моїй, - говорить Господь, бо багато званих, але мало обраних. Тільки той, хто тут на землі приходить на бенкет вічності, тільки той, хто причащається, сповідається, живе згідно з Євангелієм, зцарюватиме з Ним і у вічності. Амінь.