Проповідь у Неділю про Страшний Суд

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогодні, в М’ясопусну неділю, ми чуємо євангельське читання про найважливішу, найочікуванішу та найстрашнішу для нас подію. Про подію, яка відбудеться вже після нашої смерті, але в якій ми обов’язково візьмемо участь кожен як підсудний, — про Страшний Суд.

Судити нас буде Господь наш Іісус Христос. Однак вершителями суду над самим собою є кожен із нас. Своїм вибором тут на землі, вибором добра чи зла, ми вершимо над собою суд. І Божественний Суддя Господь Іісус Христос закарбує наш вибір на Суді в останній день цього світу. Якщо людина обирає життя не за заповідями Божими, життя без Бога, то у вічності Бог і Його благодать назавжди залишає таку людину. Це і буде справжнє пекло. Бо там, де немає Бога, божественної благодаті, там суцільний смуток, морок, жахи і насильство бісів.

Тут, на землі, навіть останнього грішника благодать Божа не залишає, оскільки тут людина ще в дорозі. Під час свого земного життя навіть найостанніший грішник може розвернутися на 180 градусів, покаятися і спасти свою душу. Після Страшного Суду такої можливості вже не буде. У цьому страшна правда Останнього Суду над людиною.

***

Свій страшний вибір тривалістю в життя кожен робить щодня, долаючи самого себе, свої пристрасті або ж спотикаючись, падаючи і віддаляючи себе від любові Божої.

Критерієм осудження на Страшному Суді будуть факти нашого ставлення до Бога. Чи прийняли ми Його, коли Він просив у нас їжі або води, чи відвідали ми Його у в’язниці або лікарні. Критерієм нашого осудження на Страшному Суді буде наше ставлення до людини, з якою ми зіткнулися в цьому житті. Чи напоїли, чи нагодували ми її, чи відвідали ми її в темниці…

Тому ось ця заповідь: «Те, що Ви зробили одному з цих братів Моїх менших, те зробили Мені» (див. Мф. 25:40) — це найважливіша заповідь у Євангелії. Найважливіша в практичному сенсі. Тому що, якщо ми засвоїмо та виконаємо тільки цю одну заповідь, то спасемо свою душу, і на Страшному Суді будемо серед тих, кому Бог скаже: «Увійдіть, благословенні, в радість Мою» (див. Мф. 25:34).

***

Чому ця заповідь така важлива? Та тому, що якщо ми у ближньому, який страждає, здатні побачити Христа, Який страждає, то в нашому серці є віра і довіра Богові. Якщо ми у стражденному ближньому здатні побачити Христа, Який страждає, то, раз по раз проявляючи співчутливу любов, ми самі змінюємося і навчаємося найголовнішого — любові до Бога і до ближнього. Усе інше — наші молитви, духовні труди — це лише підмога у тому, щоб виконати цю заповідь любові та віри і стати такими, якими нас створив та якими хоче бачити нас Бог.

Як і де ми можемо зустріти Христа, Який страждає? — Він Сам стукає в наше серце майже щодня. Тому, хто просить про допомогу, ми, згідно з цією заповіддю, маємо допомогти, чим можемо: матеріально, теплом свого серця, словом… Але допомагати ми маємо не бездумно, а з розсудом. Адже відомо, що є так звані «професійні жебраки». Їх ставлять на «хлібних місцях» напівкримінальні організації та забирають у них те, що їм подають люди. Це не означає, що не потрібно подавати жебракам біля храмів, на Хрещатику та в інших людних місцях. «Тому, хто просить, дай» (див. Мф. 5:42). Тільки Бог знає серце й обставини життя кожної людини. Якщо підозрюєте, що людина є «торговцем своїм злиденним виглядом», а не справді перебуває в нужді, придбайте їй продукти, дайте їй одяг або подайте небагато грошей. Такі люди настільки асоціалізовані, що чесним способом вони заробити собі прожиток не в змозі. Хто візьме їх до себе на роботу? Їм доводиться сподіватися тільки на нашу милість.

Однак тільки подаянням жебракам ми не можемо заспокоїти свою совість і сказати їй, що ми виконуємо заповідь Христа, про яку ми сьогодні чули в Євангелії. Христос каже: «Я був хворий, ви не відвідали Мене, Я був у в’язниці, ви не прийшли до Мене, Я був голодний, ви не нагодували Мене…» (див. Мф. 25:42–43). У цих словах Господа говориться про черствість, закам’янілість наших сердець, про наше злочинне нехтування потребами і болем іншого. Наші духовні брат чи сестра перестали ходити до храму, чи наш співробітник захворів, чи родич потрапив у біду, чи сусідка харчується тільки своєю жебрацькою пенсією і нікому підтримати її матеріально. Ми у безлічі подібних ситуацій надягаємо якісь шори та намагаємося не помічати всієї цієї потреби і болю навколо нас. У такому разі ми втрачаємо найголовніше в християнстві — ми втрачаємо любов, віру, яка вихолощується та зводиться до формальних дій з виконання писаних правил.

***

«Вогонь прийшов Я звести на землю, і як хочу Я, щоб він уже запалав!» (див. Лк. 12:49) — каже в Євангелії нам Господь. Вогонь любові до ближнього, вогонь віри до Бога, вогонь небайдужості нашого серця. А формалізм у вірі, беззаконня в суспільстві гасять цей вогонь («…через збільшення беззаконня у багатьох охолоне любов», Мф. 24:12). Ми повинні це розуміти і час від часу протирати свої духовні очі, підбадьорювати своє серце, не піддаватися беззаконному духу нашого часу, а намагатися зміцнюватися у вірі та любові до Бога й ближнього. Не до абстрактного і безособового ближнього, а до конкретної людини поблизу нас, яка зараз перебуває у скруті. У цьому наше християнство, у цьому наша віра і запорука нашої доброї відповіді на Страшному Суді. Амінь.

Протоієрей Владислав Софійчук. 23 лютого 2025 р.